Якщо про людей, які пропрацювали лісівником увесь вік, кажуть: він віддав усе своє життя лісу, то про чоловіка, за якого піде мова сьогодні, варто додати: він віддав усе своє життя лісу і людям..
Він присвятив лісовій справі майже 55 років свого життя, з них 46 – пропрацював в одному підприємстві, 33 – на одній посаді.
За цей час в лісгоспі за його безпосередньої участі посаджено більше 10 тисяч гектарів лісу.
В своєму трудовому житті він проводив лісовпорядні роботи в георафічному центрі Європи та в географічному центрі Азії.
За порадами до нього звертаються не лише молодші колеги з усієї області, а й навіть його безпосередній керівник.
Він –Заслужений лісівники України та Почесний громадянин Бердичівського району.
В свої 70 він щоранку поспішає на роботу, до свого колективу, до «своїх» лісів, ділиться своїм досвідом з колегами, будує плани та переконаний, що за все, що зробив у житті, йому не соромно дивитися в очі ні людям, ні лісам…
В далекому 1966-у Григорій Івасюк, син бондаря та внук теслі (котрі, власне, в своїй роботі використовували ресурси лісу), вирішує, що він ліс роститиме. Відтак вступає на навчання до Української сільськогосподарської академії.
Далі 20-річного юнака, що виріс на лісостеповій Хмельниччині, фактично без досвіду, окрім лише студентських практик та канікул в Карпатах, доля закинула до далекого Сибіру - там, в глушині та в безлюдді, довелося проводити перше в тамтешніх лісах лісовпорядкування. Тисячі гектарів обходив та обміряв - 2 роки в екстремальних умовах… Проте в таких кризових ситуаціях, тепер уже напівжартома резюмує Григорій Михайлович, і голова працює краще, і характер загартовується швидше, і дух міцніє.
По двох роках на чужині, Григорій Михайлович повертається в рідні місця уже з майбутньою дружиною Леонідою Іванівною, теж лісівничкою, і оселяються на її батьківщині - на Бердичівщині. Обох ідуть працювати в місцеве лісове господарство, і так пліч-о-пліч впродовж майже півстоліття поспішають вони вранці до рідного лісгоспу, а ввечері - додому, до дітей та внуків.
З 1986 року і до сьогодні Григорій Івасюк – головний лісничий державного підприємства «Бердичівське лісове господарство».
За час, що знайома з Григорієм Михайловичем, чула про нього стільки, що скептик мабуть засумнівався би: невже те все може в одній людині поміститися? Хто ж його знає – сумнівів не має: може.
Це людина тонкого практичного розуму, котра, без перебільшень, зробила себе сама, справжній знавець своєї справи та відданий їй. Це людина-криця, коли на кону питання честі і гідності. Він однаковою мірою добре розбирається в найскладніших питаннях як теорії так і практики, вміє абсолютно точно відчувати ситуацію та визначити стратегію, будувати плани і обовязково досягати наміченого, … Поряд з цим усим, мене завжди приємно вражає його філософський підхід до життя, його вміння бачити красу і так незвично її описувати, його здатність дати кожному те, чого той найбільше потребує…
Нині, так би мовити, з висоти своїх літ Григорій Михайлович тихо та без пафосу, зізнається, що в життєвій круговерті він ніколи не мав часу зрозуміти, що його час іде… І коли ті роки набігли – невтямки… Проте сьогодні йому не соромно дивитися в очі ні дібровам, ні сімї. Бо і першим, і другій у своєму житті віддавав усе, а взамін брав зовсім небагато – лише задоволення, що і ті, і ті ростуть та розвиваються.
Обидві доньки Івасюків мають тепер власні сімї, тішаться батьки онуками та правнучкою.
Що ж до дібров, а під ними має на увазі головний лісничий усі ліси Бердичівського лісгоспу, – то вони теж впевнено приростають, стають кращими, багатшими породним складом. В цьому переконується Григорій Михайлович щоразу, коли вивчає матеріали нового лісовпорядкування земель лісгоспу, а їх на його віку було вже 5! (Для тих, хто не знає, поясню, що лісовпорядкування проводять раз на 10 років). І кожного разу відзначає, що дубових насаджень – збільшується, віковий та породний склад лісів теж відповідає умовам місцезростання.
Щоправда, лише йому одному відомо, скільки до цього докладено сил та рук, скільки думок передумано, суперечок виграно.
А досвіду! - На усіх вистачить, - жартує Григорій Михайлович. А я про себе додаю: і сил іти далі, не скаржитись, не жалітися, не складати руки. Переконуюся в цьому, коли мій співрозмовник дістає із шафи збірку віршів свого земляка, поета Михайла Пасічника і перечитує рядки, які давним-давно знає напамять:
