Коли після нескінченних бойових місяців вийшли із зони АТО, підлеглі (а всі вони були значно старші за Ярослава) запропонували молодому командирові:
- Може хоч тепер закуриш?
- Ні.
Хлопець каже: тоді подумки засміявся. Згадав, як він, син учительки, колись пояснював друзям, чому ніколи не вступатиме в педагогічний виш – бо школі треба люди з дуже міцними нервами.
Не оминуло.
Ніколи не говори ніколи.
На зустріч із Ярославом, який повертався з АТО, виїхав батько. Зустрілися так: батько мовчки міцно потиснув синові руку.
Мама приготувала звичайний сільський обід. Він був теплий і духмяний. Домашній! І це було справжнє щастя.
Дуже скучив за «своїм» лісом. Там, на сході, теж траплявся ліс – смуги, які у нас, каже Ярослав, називають корчами. Тепер він надовго заглиблюється в рідний ліс – і робота вимагає, і душа потребує.
- Що найбільше любите в лісі?
- Спокій.
Чи хочеться забути той час, заповнений тривогою, болем, кров’ю?
- Це неможливо та й не потрібно, - каже Ярослав.
Бо там вистраждано й закарбовано на все життя цінні істини. Насамперед, вміння у всьому вирізняти суть і розуміти, що піддаватися дрібницям – це дрібно.
А ще старшому майстрові лісу Ярославу Шнайдеру нині в нагоді його лейтенантські висновки: підлеглим треба давати чіткі розпорядження, за потреби їх треба спокійно роз’яснити і завжди пам’ятати про велику силу особистого прикладу.