А далі були розповіді… Про те, як обирав лісову професію, «тому, що подобається наша природа», про навчання в агроуніверситеті, про строкову службу в армії – ніби все це було дуже давно. Тепер – зовсім інше життя. «Так вже випало нам жити в такий час, що маємо захищати нашу землю, - зовсім без пафосу каже Юрко, - тому, коли в березні 2014 року сільський голова сказав, що мене викликають до військкомату – відразу зрозумів, для чого. Так за кілька днів я вже проходив навчання в 95 окремій аеромобільній бригаді.
Тоді ще ніхто не знав, і не уявляв, що нас чекає далі, навіть ті, хто пройшов Ірак та Косово. Отож, коли після 10 днів підготовки командир сказав мобілізованим, що ті кому конче потрібно додому, або не хочуть служити далі – можуть йти, я залишився. Потім було бойове злагодження на полігонах в Миколаївській та Херсонській областях. Далі – перший бій між Ізюмом та Словянськом, коли наша група потрапила в засідку. Як сьогодні, пам’ятаю штурм Семенівки на початку червня, звільнення Словянська, Краматорська, Дзержинська… І весь час в русі, бо рота займалася конвоюванням вантажів, техніки, вивозила поранених, визволяла тих, хто потрапив в оточення.»
В своїх розповідях про бойові дії Юрій зовсім мало місця відводить собі. Увагу акцентує на побратимах, які стали по-справжньому рідними і жодного разу не лишили нікого в біді... Все це звичайні хлопці, яких ніхто особливо не навчав військовому мистецтву, проте в певні моменти, вони виявляли неабиякий героїзм. Віддає належне командирам, які не давали «дивних» наказів. Згадує місцевих мешканців, котрі спочатку зустрічали словами «Чого ви сюди прийшли ?», а потім дякували за визволення. Навіть про свій АГС-17 та АК-74 говорить як про живих істот.. На запитання ж, чи не було страшно, відповідає, що тепер страху більше – коли згадуєш та аналізуєш все, що пройшли. А тоді ніколи було боятися, бо кожна хвилина вимагала зважених рішень та точних дій. Навіть пекло Донецького аеропорту повністю усвідомилося трохи пізніше. А тоді просто необхідно було тримати оборону, вивозити злітною смугою, яка прострілювалася щосекунди, поранених та вбитих, доправляти боєприпаси та харчі… Далі зізнається, що справжніми героями вважає волонтерів, які забезпечували їх абсолютно всім: від сірника до генератора.
Думка про те, що, мабуть, саме завдяки таким хлопцям, скромним і водночас відважним, відповідальним та не за віком мудрим, наша армія, боса та нерідко фактично беззбройна, зупинила натиск агресора, підтверджується, коли Юрій відповідає на закиди скептиків на кшталт «Для чого вам ця війна, адже кругом стільки зрадників? За що ви маєте помирати?». – «Ми воюємо не за якісь політичні постаті – ми воюємо за свою землю. Ми не прийшли в чужу державу, ми захищаємо свою.»
Мабуть, це і допомогло вижити і такий далеко не простий рік. А ще - підтримка рідних. Бачу, як світліє хлопцеве обличчя, коли згадує про мамині хвилювання та про те, як не зізнавався спочатку їй, що на війні. Хоча вона все ж дізналася про це, коли побачила сина у сюжеті новин на телебаченні. Тепер, здогадуюся, мама гордиться своїм сином, груди якого прикрашають «Орден слави і честі», медаль «За єдність України» та «Лицарський хрест родини Мазеп».
Впродовж усієї розмови, ловила себе на думці, що дуже шкодую, що не маю сина. А якби був - хотілося б, щоб він був схожий на Юрія.
Наталія Горай
На фото:
* Юрій Тимощук (праворуч) зустрівся з колегою, який також брав участь в АТО;
* Юрій Тимощук з бойовими товаришами.