Як пропрацювати 22 роки в одному лісництві та в одному обході і кожного дня йти на роботу – ніби вперше
Село Липине, що на півночі Новоград-Волинського району Житомирщини нараховує тепер не більше 20 хат, в котрих живуть люди, решта - порожні. Будівля та подвір'я темтешнього Липинського лісництва Городницького держлісгоспу вирізняється на фоні інших доглянутістю та ошатністю. Сюди ось уже понад 2 десятки років щоранку поспішає на роботу Леонід Медведський. Хоча 22 роки - термін досить умовний, адже все своє життя пропрацював лісником і батько Леоніда Анатолійовича.
«Тож, - пригадує мій співрозмовник, - змалечку ходив з батьком до лісу не лише ради розваги, а й у всьому допомагав : і гілля прибирати, і ліс садити, і шишки та жолуді заготовляти…»
Коли ж батько пішов на заслужений відпочинок, перед цим ввівши в професію сина – Анатолій Леонідович полишив роботу в колгоспі і прийняв його обхід ..
«Робота мені подобалася, - згадує, - весь час у русі, та й знайоме все з дитинства. Проте порад від старших колег ніколи не цурався, завжди придивлявся, як роблять інші. Хоча за час, який працюю в лісництві, змінилося 4 лісничих, а колектив завжди вирізнявся згуртованістю. Ми багато справ робимо разом, і не лише вогонь гасимо, чи лісопорушників ловимо. Не помічав я з боку колег ні заздрощів до чиїхось успіхів, ні зловтішань через чиїсь помилки.»
Обхід майстра Медведського займає майже 800 гектарів. Ліси – переважно хвойні, мішаних – невелика частка. Звідси стає зрозумілим, наскільки гострим є питання охорони від пожеж.
«Особливо непростим це стало останніми роками, коли у перезволожених колись місцях попересихали мало не всі болота й потічки. Там, куди раніше й потикнутися не можна було – сьогодні колісні трактори їздять. Нині одна проблема: нестача вологи, а тоді була інша: і деревину заготовлену вивезти з низинних місць було важко, і посадити культури теж непросто. Та все ж завжди з ситуації вихід можна знайти – бо треба…»
Оце слово «треба» впродовж розмови з Леонідом я почула стільки разів, що зрозуміла: це найімовірніше і є його життєвим принципом. А почуття відповідальності настільки зрослося з його людською сутністю, що на моє запитання, що ж в своїй роботі він любить найбільше, а що, умовно кажучи, доводиься відкладати на завтра, Леонід Анатолійович навіть розгубився: «Все, що вимагається - потрібно зробити, і до того ж вчасно. По-іншому – ніяк. Який сенс відкладати щось з дня на день? – нічого ж від цього не зміниться. Роботи ніякої не боюсь – так мене життя навчило…І кожного дня іду до праці з охотою – ніби в свій перший робочий день…»
І ця нехитра життєва філософія – не просто слова. Про дисциплінованість, сумлінність у роботі та порядність Медведського в один голос говорять і його керівники: лісничий Василь Мельник та головний лісничий держлісгоспу Леонтій Валєнкевич.
«Чоловік на своєму місці, - пояснює Леонтій Михайлович. - Тому й в обході порядок. Немає проблем ні з виконанням робіт, ні з охороною. Все робиться вчасно і на совість. Культури мають гарну приживлюваність, дають приріст, пожеж – не допускається і лісопорушники стороною обходять, бо занють, що тут їм нічого не вкипить.»
«Ніколи не доводилося чути від Медведського «це не моя робота», або «це в мої обовязки не входить». Завжди з розумінням до доручень і прохань ставиться: треба – значить зробимо, - додає лісничий Василь Сергійович. - За те і поважають його колеги та односельці.»
«Повагу цю не я сам заслужив, - ніяковіє Леонід Анатолійович, - уся сім'я моя у лісі: і батько, і дядько – все життя лісникували. Нині двоє братів та син Анатолій – теж лісівники.»
Згодом помічаю, що розмова в кабінеті трохи нидить мого співрозмовника, відтак після мого прохання показати своє господарство Леонід Анатолійович помітно веселіє. Трохи далі воріт його чекає пара коней, запряжених у віз. «Взимку цей вид транспорту у лісі – незамінний,» - зізнається чоловік.
Серед лісу цей скупий на розповіді чоловік оживає і з неприхованою гордістю показує ділянку лісу, котра з'явилася в той день, коли уся країна висадила мільйон дерев за 24 години.
- В обході щороку садимо 5-6 гектарів лісових культур, - веде далі і пригадує, як важко колись створювалися культури у вологих місцях. - Бувало, трактор зовсім в'їхати не міг, щоб підготовку грунту зробити, тоді ми йшли з тризубими копаницями, розгортали якісь купити, підвищення біля пеньків і сіяли насіння. Тепер там чудові ліси…
- А ось тут, - показує рукою мій співрозмовник на майже дорослий сосновий ліс, - ми культур не садили. Навесні освоїли ділянку, а на осінь тут такі рясненькі сходи сосни з'явилися, що любо було глянути. Правда, догляди регулярно робили, аби береза з осикою сосну не посіли. Тепер таке часто практикуємо. І витрат менше, і росте природній ліс швидше та краще, ніж штучно створений.
- А отут я відпочиваю, - прояснюється посмішкою Леонід Анатолійович і показує мені місцину, котру в народі чомусь називають Пужар, - щоправда, поки що лише подумки. Бо приїхати сюди з сім'єю чи друзями на разі часу не вистачає. Але колись-то таке буде. Коли в лісі води стало зовсім важко знайти, тутешнє болітце ми розчистили і поглибили – тепер і на випадок пожежі водойму маємо, і звір лісовий може води попити, а хто бажає – може й з вудкою посидіти… Місця тут дуже гарні…
А далі Леонід Анатолійович розмірковує, що, мабуть, відпочивати тут буде, коли пенсіонером стане. Але до того часу у нього ще дуже багато планів… До прикладу, посадити вздовж дороги до лісництва липи, бо ж лісництво – Липинське!
